Оборона БушI



Категории Михайло Старицький ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Iсторична повIсть з часIв Хмельниччини Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу, Та не дали нi себе, нi вiри святоï ворогам на поругу!
(Iз народноï думи) Це було в самий розпал великоï трагедiï, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшись на святиню украïнського духу, на його буття, — трагедiï, що охопила пожарищами всю Украïну — Русь, пронизала серце в Польщi й пiд ïï руïнами закiнчилася. Це було тоï доби, коли розпанахана Украïна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав своï потуги в Литву. Це було тоï доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов'янською кров'ю краïни, аби сплюндрувати ïх упень i повернути геть усе на руïну. Це було тоï доби, коли два кревних на дружнє та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стяги, стали у дiдiвську славу дзвонити... Це було восени 1654 року. На пiвдень вiд Могильова, за двоє гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своïми зубчатими мурами, своïми бiйницями — баштами. Край п'яти тiєï скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша, — цебто торговий майдан, — з одного боку тулилось до стрiмчастоï скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам'яною загатою. Отой замок Орлине гнiздо з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маєткiв належав до роду Чернецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаïв украïнських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своïх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлоï з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до староï Польщi, Чернецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо своє лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброïли добре як вартову надднiстрянську стражницю. Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм'я покрови Пресвятоï Богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний. Стояв хмурий, глибокоï осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких з горищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi. Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови ïм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаïтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка. В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам'янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi. Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине: Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас! Церква свiтлом сяє. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже клубами чорнiє, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розцвiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки. Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi ïм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоïть Михайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбне до могучого дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним стоïть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько-чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне. В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама — ножонота; рiдко яка голова там пов'язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльше скрiзь кораблики та очiпки, зап'ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками. Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святоблива; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зривається з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсилоï жiночоï муки. Попереду скраю стоïть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неï у глазетовiм кораблику — ïï подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з неï не зводить очей. Орися стоïть перед образом великомученика Степана; ïï струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; на мар муровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пишає дитяча краса. Орися замислено дивиться на лик, безмiрно ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; ïй мрiється далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiнцями руки на глашатая правди й любовi i на устах у мучення на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка. Так, постраждати за вiру, за правду, за своïх друзiв — братiв, — дума вона, — непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi — порожнi слова, поглум над знудженим серцем... Там тiльки i спокiй, i щастя — у сяяннi довiчного неба. Вона придивляється пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять ïй у душу; але тi очi знайомi, ïï серце з ними зжилося, ïх промiнь тiльки й грiв ïï душу самотню... Та це ж не святого стражденника очi, а очi ïï коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив ïï, безталанну, i забув своï присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя ïï стямок... Що це я? — кинулась раптом Орися. — У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий! I вона почала ревно молитись. А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiчих благоволенiє! Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в єпитрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв: V Братiє i друзi моï, хреста цього оборонцi, на нiм же розп'явся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, i бо наступає година нужденна, i возлюбивий нас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Украïну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося Богом i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому бра i покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню.. Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру! VI Ляжемо, панотче, голови положимо! — перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi. VII Хай пiдкрiпить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров Пресвятоï Богородицi, заступницi нашоï перед престолом Всевишнього! — велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд. Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм — значнi козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, безпам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила. Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: Отверзи очi твоя, боже наш, i внесли молящимся тобi. Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожноï башти; потiм отець Василь з пiвчою й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород. Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державноï вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi. Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воïнство чесне поблагав благословення у Господа i з причетом журно до церкви вернувся. Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своєю батовою i до неï обернувся тихою мовою: VIII Панове, товаришi — громадо! Дозвольте до вас слово держати! IX Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! — вiдповiли всi разом, уклонившись пану сотнику, та й насунули шапки набакир. X До сеï пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив Господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i покликає вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждають до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоïть за пiвмилi; пан Яскульський — i пройда, i зух — вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана га й приволiк сюди татарву — на грабежi наших дiбр, на Ґвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги на керував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добути свою спадщину — орлине Чернецьких гнiздо. XI Так, так, — пiдмiцнив сивобородий дiдусь, — учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах. XII Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграï, розлiзлись загони татарськi, — додав хорунжий. XIII Знати, наважились вони, — вiв далi сотник, — або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас — пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер — на всесвiтнiй глум, на поругу... i се моя перша рiч. XIV Не дамося собакам живцем! — покрикнула громада. — Хiба через наш труп переступлять поганцi! XV Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну, — прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу. XVI Дорого, дiду, заплатять! — зухвально-покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала: XVII Добрий козак. XVIII Слухайте ж, панове, мою другу рiч, — знову почав сотник, i тиша запанувала. — Чотири днi тому вiд славного нашого полковника Богуна — продовж йому, господи, вiк — здiбрав я наказу, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали ïх тут наскiльки могли, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв? XIX А що ж, пане сотнику? — спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. — А скiльки приходиться на козака тiєï поганi? XX Та голiв двiстi на християнську душу... — вiдповiв сотник. XXI Гм! Не дуже багато! — зареготiвсь оселедець. — Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньоï доби таку купу; ну, а щоб ïм подолати одну душу козачу, то трата часу днiв зо три або й чотири — не менше... чи так, братцi? XXII Так, так! — вiдiзвались деякi весело. — А такого убгати, як ти, то й тижня мало! XXIII Так, стало бути, панове, на тому й стоïмо, щоб затримати ïх тут, та й квита, — по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, — сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом. XXIV Даймо, — вставив старий козарлюга, — що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось... Ну та це пусте — спробувати можна. XXV Тим паче, — додав сивий дiд, — що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду! Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились. XXVI Так слухайте ж мого наказу, — сказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. — Всiма своïми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого — невилазне провалля, а просто — добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; ïм розвернути своïх i к луг буде нiде, а ми ïх потроху i почнемо лущити та локшити... потiха вийде, та й годi! XXVII Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув! XXVIII Нащо й краще! — пiдмiцнили чупруни. XXIX Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєï позицiï виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось... XXX Чого не продержатись? Продержимось! — пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов. XXXI А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, — провадив сотник. — Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжне. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу! XXXII Не дамося живцем! — покрикнула грiзно жонота. XXXIII Зумiємо вмерти, — вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, — i святинi нашоï в руки поганцiв не кинемо!! XXXIV Батькова дочка! — зауважив кобзар. XXXV Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати. Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки — з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба но крадькома на чиïх-не-чиïх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю... Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху — Орисю. XXXVI Прощай, доню! — промовив вiн переривчастим голосом. — Ти знаєш... як тебе я люблю... нiхто, як Бог... Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наïздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти... Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неï надвiрнi та й спалили з хатою разом. XXXVII Пам'ятаю, батьку, — велебно вiдповiла Орися. — За мене не зчервонiєш, ти вiр! Сотник ще раз пригорнув свою доню до серил i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм: XXXVIII Пора! За мною! I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку. Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо своï допитливi очi; але воно було не вiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ... Надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого... В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання. На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неï. Спала з неï намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi;одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула. Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi ïï серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закриває вiд неï далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтноï темряви заблимає якась непевна iскра i згасне... Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй своï замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на ïï личко блiде; руки ïй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу — печаль — зосталося то таïною. Нарештi Орися повагом перевела своï очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю — i на ïï виду перебiгла хмарина. XXXIX Годi, Катре! — промовила вона строго. — Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба ïï дня останньоï боротьби. Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i ïï плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук. XL Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! — показала на образ Орися. — Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти! XLI Не те, не те!.. — вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на ïï заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — неiстотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше. — Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут... на самотi... натiшитись своïм лютим горем... а там уже я не заплачу! XLII Сором з своïм горем тепер панькатись! — ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи ïï шовкове волосся. — Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла... а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi... XLIII Не на всiх, не на всiх однаково! — Ґвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки. XLIV Як неоднаково? — навiть схопилась Орися. — Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що? XLV Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi... — вiдмовила, рвучи слова, Катря. XLVI А я чи нажилася? — спитала нервово Орися. — Туди... на муки... на страту... мiй батько пiшов... єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть... єдина моя слава i втiха; але глянь — я не плачу i не збентежу його останньоï хвилини сльозою. XLVII Ох, правда, — мовила Катря, гамуючи сльози. — I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земноï... ти ще не кохала. XLVIII Почiм ти знаєш? — вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уïдливу болiч. — А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце! XLIX Твоє кохання! — нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаïвши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла ïï страждання. — Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова. L Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самоï сховати, а не то що вiд миру, — важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид. LI Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! — обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. — Скажи менi хто? Подiлись горем — легше буде... Коли виплачешся i розважиш туту — завжди на душi легшає... LII Ти пам'ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приïздив у Бар? LIII А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем? LIV Так, так! LV Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi, — усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таïну вивiдає, — мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики... Тiльки тривай... — зупинилась вона, мiркуючи... — Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?LVI Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю... ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати? LVII Квiточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи... повiдай, хоч кришечку... хоч крапелиночку! LVIII Ах, яка-бо ти! Неiстотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, — я там росла ще дитинкою... I так було славно, ох, як славно! Батько приïздив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я ïï ледве згадаю... Потiм наш хутiр спалили... матiр теж... Як приïхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись — то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. Знайшов, — каже, — сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти! — Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх. LIX Ну, ну! Що ж далi? — допитувалась зацiкавлена Катря. LX Що ж? Звичайно... став вiн у нас мешкати... в другiм хуторi, — ми переïхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись... ну, призвичаïлись, порiднилися... ех, та що й згадувати! LXI Нi, нi! Докажи — бо, хоч капельку! LXII Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно... Батько почав його вчити героям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку... Потiм вiн приïздив до нас такий радiсний та щасливий... i до Бара ото... а вже и його так ждала й виглядала, як божого свiту... Ну, ми й покохались. LXIII Так де ж вiн, твiй Антось? LXIV Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але н знаю, що вiн дарма не скаже... — I ти викинула? Забула його? LXV Не руш! Годi! — сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразькоï, наболiлоï муки, i Катря припала до ïï колiн i притихла, почувши незмiряне горе. Зникли посестри, немов занiмiли, замерли, — однiй боляче здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєï подруги на колiнах. Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний... Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися; ïï погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi... Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом. Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку Стоïть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибирає i ложки, i миски... А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазирає йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько ïй пускає назустрiч клубочками дим... ïй весело, вона заливається, аж дзвенить, — i навтеки, та знову-такивертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає ïï i притискає до лона. LXVI I як-таки тютюном та на дитину! — зiрвався з ïï уст лагiдненький докiр. LXVII Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготiвсь батько i ущипнув за щiчку Орисю. LXVIII Мамо, я привчусь, — засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим. Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавкає собака, над головою прогудiв хрущ. Орися схопилася його догнати; а це ïï перейняв другий i вдарив; вона — в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється: LXIX Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина — пса... бий ïх! I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв, а запашний украïнський вечiр ласкаво огортає натомлену землю. А ось друга нiч... чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбi сидить i жде тата; вiй поïхав ненадовго, а ось третiй день — i нема... А це раптом як затупотить кiньми... Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: Вороги! LXX Бери Орисю! Рятуй ïï! Ховай! — до неï з благанням кинулась мати i передала ïй дитину на руки. Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають ïх, огортає пiтьма, гонить жах... Здалеку досягають i лемент i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба. Червона кров... чорнi, обгорiлi трупи... жаховитi обличчя... стогiн i плач... i сиротинна самотнiсть... тиша могильна... Мамо! Мамо! Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу читає про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрноï батьковоï речi западає ïй у душу; а поруч стоïть молодий кучерявий хлопчина, названий ïï брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн ïй ближчий за брата... А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери... Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно. Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неï вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув наблизь: Агов! — i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками ïï стан... Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi... ïй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько... LXXI Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обiймiв. LXXII Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякоï радостi, бiльше життя! LXXIII Коханий мiй, любий! — шепоче вона i ховає на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi ïï таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце. LXXIV Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи ïï до своïх могутнiх грудей... I знов усе лине, зникає... далi, далi! Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний... Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi. LXXV Не спиш усе, моя ягiдочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисi. — Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй! LXXVI Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! — промовила тихо Орися. — А тiльки не спиться менi... голову думи обсiли... LXXVII Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! — зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку. — Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти... Ох, а Господь iнакше мiркує... LXXVIII Не надi мною одною його воля свята, а над усiма, — вiдiзвалась спокiйно Орися. — Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку... — I Орися схопила i поцiлувала руку у баби. LXXIX Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей. LXXX Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр. LXXXI Та ще, моя ягiдко, Господь один вiдає, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисте уся вiд його шкереберть покотиться... LXXXII Сили, бабусю, у ворога дужi — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що боговi миле... а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла? LXXXIII Молодесенькою. LXXXIV А як горiла вона, ти бачила? LXXXV Годi! Годi! Господь з тобою... Най ïï криє покровом своïм цариця небесна! Не думай... засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець... LXXXVI Я засну, бабусю, — обезпечала Орися. LXXXVII Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести... LXXXVIII Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других... а я то про себе... Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати... — заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi. LXXXIX Нi, нi! Ти вiдпочинь, — там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєï бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю. XC Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покiрно. XCI Пошли ïй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi. Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний... Зупинилась Орися перед ликом небесноï i тихо навколiшки стала. XCII Царице безгрiшна! — шепотiли уста ïï тихо. — До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчну славу! Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок. Коли це раптом на вдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити: XCIII Вставай — уже починається! На мури замку витягли гармати, гакiвницi, приготували казани з киплячою смолою, окропом. Розпочався штурм. Чоловiки мужньо вiдбивали атаку за атакою i майже всi загинули. Старого сотника взяли в полон, обiцяли закатувати, якщо замок не здасться. Тодi Вернигора, жалiючи свого командира, вистрелив у нього. Орися стояла на валу, командувала обороною i мучилася своєю любов'ю до Антося, яку не могла вирвати iз серця. Раптом прилетiла стрiла iз запискою, що ляхи посилають парламентера. Цим послом виявився Антось. Вiн передав вимогу Чернецького здатися й обiцянку зберегти життя оборонцям, а Орисi сказав, що його вже нiчого не пов'язує з пiдлим воïнством, i що вiн не скривдив мечем жодного украïнця, що любить дiвчину все так же палко, бiльше за життя. Орися зрадiла i сказала, щоб через деякий час вiн прийшов у байрак i пробрався ходом до церкви, дала ключi. Ще ранiше батько ïй вiдкрив таємницю, що в льосi пiд церквою стоять бочки з порохом, можна ними скористатися, щоб знищити i ворогiв, i себе не дати на поталу. X Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньоï вартовоï башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток Ґноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобганих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця. XCIV Катре! — доторкнулась Орися ïï плеча. — Ти заснула i завмерла зовсiм? XCV Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги. XCVI Тебе менi треба, — заспокоïла ïï Орися, — ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає. XCVII Куди пiду? До нього? XCVIII Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою, — командувала Орися. Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями. XCIX Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. — Проходячи повз складницi всякоï зброï пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi. C На, неси! CI Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря i вся затремтiла. CII От зараз побачиш! Орися пiдiйшла до церковноï огорожi, вийшла на цвинтар i почала в проти-вологому кутку шукати щось межи кущами. CIII Шукай ось тут камiнь! — запросила вона й подругу. Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його. Пiсля двох — трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи ввалившись землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною. Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi староï драбини, приставленоï до краю колодязя, спустилися на саме дно ями. В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi. Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньоï величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила ïх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлоï гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно. CIV Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки, i бери заступа, — казала Орися, — роботи багато, а часу мало. CV Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках. CVI От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку. CVII Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, i в ïï голосi почулося журне невдоволення. CVIII От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось, — заспокоïла ïï з усмiхом Орися. I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи. Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох — трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика. А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала Орисю. Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрноï напруги сил пекучi сердечнi болi ïï непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю ïï iстоту, — це було солодке почуття близькоï помсти... Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на складе нi в головнiм льоху луб'я i крiпко заснула. Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки з порохом i провела гнiт до шаплика, але ïй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше нiж вогонь устигне по Ґнотах добiг™ до крайнiх льохiв, i вони тодi лишаться непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи на те, що вiд тяжкоï роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом на литi i ледве-ледве пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоïлась, а проте ж таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжку в зроблених нею порохових стежках, i для бiльшоï певностi повкривала ïх лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своïми думами, що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi, що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стiну i... присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни — шукати виходу, але зараз же ïï так потягло опертись спиною на стiну й вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла вiльнiше своï натрудженi руки й ноги i замислилась... За кiлька хвилин Орися вже мiцно спала. Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла пляма... I сниться Орисi, що вона стоïть у березi Днiстра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними кетягами; па тiм боцi проти неï росте явiр, та такий стрункий та гарний, що так ïй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своïм листям i лагiдним шепотiнням своïм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, i крутиться, i роздiляє ïх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягає вона до явора своï кетяги — ïй не дiстати його розмаïтого вiття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зi сходу не втримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер, вивертає в своïм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом налiтає на калину, вириває ïï з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим Днiстром... Але й явiр крутиться у повiтрi... От вiн злетiв угору, метнувся вбiк i цупко обхопив своïм вiттям калину, — вони сплелися, сплелися навiки, нерозлучно... Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в страшне палаюче полум'я i ловлять у своï обiйми улiтаючих калину i явора... Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили ïï знов почали зростати i що треба ïй насамперед поспiшитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась. — Катре! Катре! Де ти? — кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди, i сюди. Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не знайшла ïï на лубках. CIX Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались, — смикала Орися ïï за плече, — вже нiч минула, а може, Й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i довiдатись, що там i нашими сталось. CX А! Ходiм! — скочила Катря i впала, спiткнувшись, на лубки. CXI Сторожко — бо! — скрикнула Орися. — Ти зi сну собi ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдоï кулястоï плями свiтла. Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiдку. Катря очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдне гнав переляканого ворога. CXII Це вiн! Це моя дружина! — велебно шепотiла вона. CXIII Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi ïх славi! — обняла ïï Орися. Але цiєï ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi. CXIV Ай! — скрикнула несамовито Катря. — Вiн пропав! — I вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила ïï. CXV Нащо ж менi тепер жиги? — спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе. CXVI Для того, щоб помститися! — вiдповiла ïй Орися, мiцно стискаючи ïï похоловши руку, — помститись над катами нашоï краïни i над убивцями наших батькiв i чоловiкiв! У своïй свiтлицi в роговiй баштi, з котроï мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли Орися i Катря. Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд чи розумiла, що казала до неï подруга, але раз по раз вона проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово: Помститись!. Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей морогiв божественного слова ïï розiп'ятого сина! — то й Катря пiднесла своï руки до образа i вимовила твердо й виразно: Заприсягаюся помстити! Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'ïхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай бабусi доглядати за Катрею. Пiднявшись на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що вiн вбитий ïï ж рукою, — пiзнала i остовпiла. I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його зрадою, — все це вдарило ïй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення ïï було таке велике, що вона, утерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, — повними грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувши розум. CXVII Стрiляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати. — Нiяких перемов! Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв понад ïх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високоï башти, буцiм чекав своïми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила ïх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши голову назад, на холодну стiну. Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими хустками, такоï ж самоï ознаки згоди на баштi не виставляли, — залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках. Тодi вершники з'ïхались, поговорили про вiщусь, i один з них, вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний до неï папiрець. Орися звелiла принести його ïй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом пiд'ïхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до Орисi, а писав його до неï ïï коханець Корецький, на котрого вона вже двiчi пiдiймала смертодайну руку; писав вiн ось що: Вольний гетьман, яснiший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм завзятцям i ïх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам прохiднi Речi Посполитоï листи. Коли ж ви зречетесь цiєï ласки i вперто змагатиметеся в своïм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд Орлиного Гнiзда не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi. Осаул Антiн Корецький. Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi: Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi вмерти вiд руки твоєï? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш... i маєш несправедливо. Ради моєï i твоєï матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлоï корогви на баштi i не впустиш мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь. Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi, сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той клаптик листа, де був припис до неï, i сховала його на своïм стурбованiм лонi. Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей. Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i попросила всiх висловити своï думки про це на польовiй радi. XI На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi. CXVIII Дiти моï! — почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа Лянцкоронського. — Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi жодного слова, — ïï призначено на руïну й блюзнiрство. CXIX Не продамо нашоï церкви i за наше життя! — вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду. CXX Не продамо! — гукнули навкруги й жiночi голоси. CXXI Життя, певне, коштовний дар божий, — провадив панотець далi, — але суть коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це — чиста вiра в творця всесвiту. Життя — це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi. Душа ж безсмертна, i якщо ïï положено за друзi своя, за святу вiру, вона досягне в свiтових житлах божих довiчного раю. CXXII Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам прислано? — спиталась Орися. CXXIII А ось що, — сказав лисий дiд. — Зброï козак нiзащо на свiтi не вiддасть у руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо, а шануємо лишень мiнну вiру святу, та рiдну Вкраïну, та свободу нашого вiльного люду! CXXIV От тiльки, панове, — завважила одна з молодиць, — ми тут раду радимо без пана сотника i без старшини, а ïх би слiд було запитати. Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву увагу. Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову: CXXV Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моïм словом вiн згодиться завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти всiм при зброï, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв! А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала: CXXVI Усiм ïм смерть! Усiм ïм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди. — Не треба менi життя, бажаю лишень ïхньоï, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в Бога вiрує, помсти оцiм собакам! Поможiть помститись! Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже ïï заспокоïла та взяла бабуся. Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по своïх мiсцях з непохитним завзяттям та пiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала перевагу. Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку — не допустити ворога висловитись, i з почуттям страшенноï спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. Яке оправдання вiн може принести? — займався в Орисиному серцi бурхливий осуд. — Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду своєï краïни, зраду супроти свого народу, — нема ïх! Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен... Грiх же не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину! Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень шляхтича. Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки молодиць, що стояли на них, i високi шпилi вартових башт. Орися чула, як завищало залiзо на ланцюгах мосту, як заскрипiли окутi залiзом ворота, — i занiмiла, дожидаючи. Але ось чутно кроки, i. на баштовий мур зiйшов стурбований Корецький i зупинився, мов остовпiлий... Орися, вагаючись, перша урвал а важку тишу i здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокiй, сказала:CXXVII Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьмановi, що жодна душа не згодилась на його умови, а всi ладнi вмерти за Украïну та за святу вiру! CXXVIII Вислухай мене, Орисю, — благаючим голосом по довгiм мовчанню почав Антось. — У моïй долi є страшенне безщасне непорозумiння, яке оплутало моє життя, зла мало суджений менi талан i зсушило мiй мозок. Твоя родина пригрiла мене i виховала за рiдного сина, а ти стала менi ближчою вiд сестри. CXXIX Ох, не згадуй, пане, колишнього! — перервала Орися. CXXX Ближчою вiд сестри, вiд неньки, — пiднiс голос Корецький, — ближче навiть мого власного серця! Спочатку iнколи ще випливали менi в головi зовсiм iншi картини дитячих лiт, але дедалi вони поволi похмарнiли i зникли зовсiм... А те бурхливе, вiльне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало менi рiдним i цiлком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в ïхньому безмежному завзяттi, я неабияким став i межи запорожцями. Вiр менi, що я й тепер таким же лишився... Пiвроку назад мене впiзнав воєвода Чарнецький. CXXXI Цей хижий вовк, ця ненатла звiрюка! — з жахом скрикнула Орися, сплеснувши руками. CXXXII Так, вiн — звiр, тепер i я це казатиму; а проте вiн матчин брат... Так от, Орисю, вiн разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрi стояли близько трону i володiли незлiченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбiльшу кривду, котра перешкоджає королiвськiй владi чинити добро i злагоду в своïй вiтчизнi. Чарнецький, єзуïт душею, укупi з iншими побратимами, побачивши загартованiсть моïх поглядiв, зумiв, одначе, привабити мене на свiй бiк. Вiн признав моï погляди зовсiм правдивими, але, немов справдi по щиростi, вимагав вiд мене, яко сина свого краю, державноï мужностi... Вiн вимагав, щоб я з своïми поглядами прийшов до стерна уряду i переконав туманiючу в мороцi неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати вiд оборонцiв своєï краïни ïх права, не знущатися над ïх святою вiрою... CXXXIII Ну й що ж?! — запалялась Орися, всiм серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю. CXXXIV Виявилось, що все це брехня та лукавство! I в мене лишилась у серцi тiльки образа, що марно потрачено пiвроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання... CXXXV Не втрачене, — тихо промовила Орися, — але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лiчилося лишень днями? CXXXVI За що? Не знаю! Прости менi, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобi хоч на хвилину страждання. Втiкаймо вiд цього пекла; я маю великi скарби; ми знайдемо десь в iншому краï, де забажаємо, собi щастя! CXXXVII А мiй батько та моï друзi загинуть пiд руïнами? — спитала зблiдла Орися. CXXXVIII А що ж робити маємо? Що робити? — Корецький схопив ïï руки i притулив ïх до своïх уст. — Якщо ти не хочеш утiкати, — вигукнув вiн розпачливо, — то вiзьми цю шаблю i вбий мене!.. Коли ти вiддаєш себе на загин, то менi не лишається вищого щастя, як умерти, — i вмерти вiд дорогоï руки! CXXXIX Так умерти зi мною, мiй дорогий, коханий, — шепотiла Орися, поклавши своï руки на Антосевi плечi i гостро дивлячись йому в вiчi, — задля тебе щастя? Так без мене тобi тяжко жити на свiтi? CXL Страшенно! CXLI Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тодi ми з тобою не розлучимось!.. CXLII Мiй ти раю! Щастя моє! — перебив ïï, мов ошалiлий з радощiв, Корецький. CXLIII Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобi час iти... Тут є одно потайне мiсце, де можна переховатись, приходь гуди. Хоч би саме пекло Ґвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи i потiм не розлучимось. Ось ключ вiд потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он гам, край бескиду, де терни. CXLIV I ти прийдеш? — захлипуючись вiд радощiв, спитав Антось. CXLV Прийду. Ось вiзьми ключа. Коли я довiряю тобi таку тайну, то дiймай вiри й менi! CXLVI Вiрю, вiрю! CXLVII Дожидай третього вибуху з цiєï плющихи: це буде гасло, що я йду в пiдземне мiсце, а тепер... бувай! Шляхтича вивели за браму, i знов брама зачинилась за ним i пiднявся на ланцюгах висячий мiст. Але Антось тепер iшов без краю щасливий, цiлуючи дорогий задля нього ключ. XII Лянцкоронський, одержавши звiстку, що козаки зреклися його умов, поручив закiнчити облогу Чарнецькому. Вночi Чарнецький присунув до пригорода гарматню i поставив ïï на окопах. Уночi ж обережно, гаразд замерзлим ставом, рушили й татари, оточивши мiстечко. А сотник, востаннє зiбравши решту своïх орлят, так почав казати: CXLVIII Слухайте, братчики! Хоча ми тут i поставили двi гармати, а, правду кажучи, тепер нас вiдразу задавлять. CXLIX Проте не вiдразу, — вiдказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле... CL Так ось що: ти, Бабуре, i ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та лiворуч по хатах, i як вороги ринуть вже на майдан, то ви запалiть навкруги хати i вдарте ззаду. CLI Чудово! — додав запорожець. — Хоч видно буде на той свiт шляху шукати! Всi зареготiлися. Сотник звелiв викотити два барила горiлки i запросив козакiв частуватись. CLII Ну, товаришi моï дорогi, щирi сини Украïни, вип'ємо ж востаннє i на прощання за наш славний народ i за нашi душi, — сказав вiн, — та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло свiтлих схiдцiв престолу божого, то всiм нам благати милосердного Бога, щоб послав вiн щасливу долю нашим братам i дав спокiй нашiй окуренiй димом i залитiй кров'ю краïнi! CLIII Даємо слово козацьке! — вiдгукнулись усi одностайно. Не встигло зiйти ясне сонце, як у мiстечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стiни в хатах, посипалось з дзвяком скло i шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматнi, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури i кришачи мiцнi замковi мури. Слiпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурi i спiвав натхненну думу: Ой, славо, козача, славо! Така твоя доля кривава...Ти за щастя рiдного краю Закликаєш нас завжди до раю!.. Але в одну мить з свистом прилетiла стрiла i встромилася у саме серце народного спiвця... Затерпло воно, прикипiвши кров'ю, i навiки затих його голос пророчий. Козаки вiдбивались завзято, кожна куля несла у ворожi лави певну смерть, але на кожну кулю летiли з ворожого стану цiлi сотнi куль, i стукали вони об козачi кiстки, пронизуючи наскрiзь тiло. З гуком та гамором кинулися з трьох бокiв розсатанiлi вороги на невеличку юрбу козакiв; усi вони ринули натовпом — i поляки, i нiмцi, i татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолi. Замовкли вибухи, i почалась нерiвна рукопашна рiзанина. Пораненi стрiлами, котрi ще стримiли у них па тiлi, лицарi — борцi налягали своïми останнiми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну ïх шаблю опускалося десять. Озвiрiлi козаки з нелюдською силою рубали голови ворогiв, сiкли ïм шиï, кришили кiстки i самi падали пiд ударами шабель без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися. CLIV Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалiчений сотник. — Боронитися нам бiльше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братцi, один одного! CLV Чуймо, пане сотнику! — вiдповiло навколо небагато вже голосiв. I сп'янiлi вiдважнi козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовитi почали рубати один одного. Усi вже товаришi полягли навколо сотника, вже вiн востаннє зацiдив своєму щирому друговi перначем по чупринi, коли раптом схопили його за плечi п'ять дужих татар i накинули на шию аркана. CLVI Гей, братцi, не давайте мене живцем на муки! — пiдняв до мурiв помутнiлi очi сотник. — Дочко! Не давай батька! CLVII Не дам, тату! — вiдповiла твердим голосом Орися i стрельнула з мушкета йому саме в голову. Куля добре влучила i заспокоïла сотникову турботу на вiки вiчнi. Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлiгся тягучий дзвiн по мертвому i прокотився сумною луною геть по долинi. Всi, що були ще живi, святобливi увiйшли у вiдчиненi дверi церкви i засунули ïх тяжким засувом. Панотець Василь у чорнiй ризi, роздавши усiм по запаленiй свiчцi, почав правити заупокiйну панахиду по душах, що стояли вже перед ворiтьми iншого, невiдомого життя... А вороги, густими хмарами оточивши замковi мури, не наважувались лiзти на них, жахаючись шаленоï вiдваги схизматського бидла. Викликалось кiлька завзятцiв. З острахом полiзли вони по драбинах на самi мури i здивувались такiй несподiванцi: на дворi замку все було пусто. Ця вiстка зразу облетiла все вiйсько; воно аж загуло вiд радостi, i у вiдiмкнуту браму посунуло цiлими хмарами зажерливе до грабiжки, хиже вiйсько. А з церкви було чутно журливi спiви, i сумнi акорди тихо коливалися у спокiйному повiтрi. Покидаючи цей свiт, осяянi тьмяним блиманням свiчок, усi спокiйно дожидали смертi й велебно спiвали: Со святими упокой, Христе, душi раб твоïх... А глибоко в льоху пiд церквою блимала факля, увiткнута в землю, де Орися, трiпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, i вiн, ïï виправданий друг, з'явився перед ïï очi, повний щастя. CLVIII Мiй любий! — кинулась до нього Орися. — Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю i життя своє безталанне зiллю з тобою навiки! CLIX Навiки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючи ïï в обiйми. CLX Пора! — здалека почувся оклик в льоху. — Пiдпалюють церкву! CLXI Пора! Летiмо ж, мiй орле сизий, укупi! — мiцно обняла Орися ошалiлого вiд щастя друга свого i лiвою рукою кинула факлю в бочку з порохом... Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... Орлине гнiздо укупi з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повiтря. Але не чутно було вже нi гуркоту, нi трiскоту руïни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довiчним сяєвом далину, де нема нi слiз, нi ридання, нi тяжкоï журби, нi злоби, де панує лишень одна свята любов...
У творi переплiтаються двi сюжетнi лiнiï: iсторична та любовна. Мета створення повiстi Оборона Бушi — утвердження iдеï вiрностi до останнього подиху, як рiднiй землi, так i коханiй людинi.

Метки Оборона Бушi, МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Оборона БушI